О.П. Єрмак 
ЦІНА “ВЕЛИКОГО ПЕРЕЛОМУ”

Та й чи ж не захопленням великими відсотками, чи ж недозважуванням труднощів було Ваше гасло 24 лютого цього року про колективізацію Степу протягом весни цього року?

Навіщо ж виправдовуватися тим, що Ви вжили заходів, що «Ви неодноразово застерігали? Не застерегли ж все-таки».⁸⁰

23 квітня 1930 р. лист Бендеровського і відповідь на нього С.Косіора під назвою «Не звалювати відповідальність за свої помилки на інших, а відверто визнати і виправити їх» були опубліковані у республіканській газеті «Комуніст». Лист Бендеровського Косіор, нічого не сказавши про його суть, кваліфікував як «типовий вияв ухильницьких настроїв».

Дещо пізніше, в червні 1930 р. деякі делегати Полтавської окружної партконференції теж висловили сумнів у правильності політики форсованої колективізації і перекладання відповідальності за неї на низових працівників. Так, комуніст Мамаєв сказав: «Мимоволі виникає питання, кому запаморочилася голова? Ухвалюємо одне, а на ділі запроваджуємо інше. Отже, нема чого наводити тінь на ясний день. Треба сказати про власне переборщування і не вчити цього низову партійну масу». Робітниця-делегатка партконференції Олександрова заявила: «Хочу закинути звинувачення ЦК, який свого часу не зумів «одьорнути» кого слід».81 Зрозуміло, що такі спроби розібратися у справжніх причинах «перегинів» не могли сподобатися партійному керівництву. 22 червня 1930 р. газета «Більшовик Полтавщини» опублікувала підбірку матеріалів під заголовком «Дати відсіч опортуністичним ревізорам», де В.Бендеровський вже іменувався «полтавським опортуністом», «правим ухильником» та «куркульським підголоском». Через день відбулися збори 500 комуністів в парторганізації Полтавського залізничного вузла, де перебував на партобліку Бендеровський, що прийняли резолюцію, якою засуджували правий ухил і прохали Полтавський окружний комітет КП(б)У виключити Бендеровського з партії. Незабаром це і було зроблено.82

Після опублікування статті Й.Сталіна «Запаморочення від успіхів», де хоча і у завуальованій формі, давалася директива дещо послабити адміністративний тиск при здійсненні суцільної колективізації на Полтавщині, як і в цілому по країні, почався масовий вихід селян з колгоспів. Тільки у Полтавському окрузі до 1 квітня 1930 р. було подано 19 тис. заяв із проханням виключити з членів колгоспів та повернути усуспільнені землі, худобу, реманент. Наспіх створені так звані «паперові» колгоспи швидко розвалювалися. За час з 10 березня по 1 травня 1930 р. питома вага колективізованих селянських господарств у Полтавському окрузі скоротилася з 68,9 до 65,1%, Кременчуцькому окрузі з 61,1 до 42,3%, у Лубенському окрузі з 42,9 до 25,1%.83 Лише доклавши неймовірних зусиль, партійним і державним органам до осені 1930 р. вдалося припинити потік виходу з колгоспів і крива колективізації повільно поповзла вгору.

На кінець першої п'ятирічки суцільна колективізація на Полтавщині в основному була завершена. В усіх районах Полтавщини налічувалося 1800 колгоспів, що об'єднували близько 70% селянських господарств. Створені поспіхом, шляхом штучного об'єднання земельних наділів, реманенту та худоби селян колективні господарства залишалися економічно слабкими, без достатньої механізації виробничих процесів. В 1929-1932 рр. на Полтавщині було створено 33 машинно-тракторні станції, які мали тисячу тракторів, але вони обслуговували тільки половину колгоспів, та й то лише частково, здійснюючи оранку і обмолот зернових культур.84

Колективні господарства, хоча офіційно й вважалися кооперативними об'єднаннями, насправді такими не були. Селяни-колгоспники, позбавлені права власності на засоби виробництва та усунуті під участі в розподілі наслідків своєї праці, фактично перетворились у найманих робітників. Бюрократичні методи керівництва сільським господарством з боку партійно-державних структур вимагали непомірно роздутої кількості управлінців безпосередньо в самих колгоспах. Голови і члени правлінь, бригадири, рахівники, обліковці, охоронники, об'їждчики тощо отримували платню набагато більшу, ніж колгоспники, зайняті на польових роботах. Так, в артілі ім.Леніна (село Новаки Лубенського району) управлінському і обслуговуючому персоналу за 1931 р. було нараховано 25% всіх трудоднів, у колгоспі ім. Сталіна (село Вовчик того ж району) - 30%. В Новосанжарському районі витрати па управлінців коливалися від 15 до 22% вироблених колгоспниками трудоднів.85

Незважаючи на те, що до середини 1931 р. в усіх колгоспах Полтавщини формально був запроваджений бригадний метод організації праці, введений трудодень, як одиниця виміру кількості і якості трудових зусиль колгоспника, в артілях і тсозах панувала знеосібка, поширеним був розподіл прибутків «за їдцями», при якому справжній трудівник і ледар урівнювались в оплаті. Знаряддя виробництва і робоча худоба здебільшого не закріплювалися за окремими працівниками. Ставши не з своєї волі колгоспником, вчорашній селянин-одноосібник в колгоспі почував себе швидше батраком, ніж господарем, а це, в свою чергу, породжувало незацікавленість станом справ, безвідповідальність.

«Великий перелом» на селі з його розоренням десятків мільйонів селянських господарств, розкуркулюванням заможного та частини середнього селянства, масовий забій худоби призвели до тривалої кризи у сільськогосподарському виробництві. Яскравим показником цього стало зниження врожайності. Оскільки Полтавщина в той час не становила єдиної адміністративно-територіальної одиниці, навести узагальнюючі дані про врожайність практично неможливо. Однак, відомості по такому типовому для Полтавщини району, як Лубенський, показують, що за п'ять років (1930-1934 рр.) середньорічна врожайність озимої пшениці становила 9,7 ц з гектару, жита - 8,9 ц, ярої пшениці - 7,5 ц.86 Тобто, врожайність була нижчою, ніж у 20-і роки, коли панівні позиції в сільському господарстві займав селянин-одноосібник.

І при всьому тому колгоспна система влаштовувала сталінське керівництво, бо дозволяла «викачувати» з колгоспів до 40% виробленого зерна шляхом зменшення там нижче всяких норм продовольчого, фуражного і насіннєвого фондів. З першого колгоспного врожаю 1930 року в Україні було заготовлено 477 мли. пудів зерна, тобто на 35% більше, ніж 1929 р., коли основним виробником хліба був селянин-одноосібник. Це породило шкідливу ілюзію, нібито і надалі методом продрозкладки вдасться без перешкод нарощувати кількість заготівлі хліба. Однак, вже наступний, 1931 рік цю ілюзію розвіяв. З великим напруженням з колгоспів та селян-одноосібників «викачали» 395,9 млн. пудів зерна. У багатьох районах України з'явилися перші голодуючі.87 Та справжньою катастрофою для селянства обернулась хлібозаготівельна кампанія 1932 року.

Планові завдання по хлібозаготівлі з врожаю 1932 р. були визначені по селянському сектору в 356 млн. пудів, враховуючи значну загибель посівів зернових культур у південних та центральних районах України. Потім цю цифру довелося коригувати у бік зменшення ще тричі, і остаточні зобов'язання вже становили 267 млн. пудів.88

Майже 70% загального плану хлібозаготівель по Україні припадало на колгоспи, радгоспи і одноосібні селянські господарства Одеської, Дніпропетровської і Харківської областей, тобто районі найбільш колективізованого і механізованого зернового господарства.89 Конкретно для Харківської області, де внаслідок несприятливих кліматичних умов загинуло 881 тис. гектарів посівів і був недорід остаточний (скоригований) план хлібозаготівель становив 35558, тис. пудів, або вдвічі менше, ніж в 1931 р. Приблизно 40% плану хлібозаготівель по Харківській області повинні були виконати райони Полтавщини.90

На перший погляд, здавалося, що планові завдання, визначені для Полтавщини були реальними. Та конкретна обстановка на селі виявилась для проведення хлібозаготівельної кампанії вкрай несприятливою. Два попередніх роки колгоспного життя наочно переконали селян в тому, що розраховувати на справедливу винагороду в суспільному виробництві не доводиться, оскільки нарахування грошової і натуральної оплати трудодня здійснювалося тільки після виконання хлібозаготівельних зобов'язань перед державою, тобто за залишковим принципом. Причому, ці нарахування були мізерними. За 1932 р. вони коливалися в межах 0,5 кг зерна на трудодень.91 Та навіть таку натуроплату колгоспи з року в рік видавали невчасно і не повністю. В таких умовах селянин-колгоспник міг розраховувати тільки на своє присадибне господарство. Не випадково, що в багатьох районах Полтавщини на початку 1932 р. стало помітним прагнення колгоспників за всяку ціну завести власного коня. Тільки в 16 сільрадах Карлівського району колгоспники, всупереч волі начальства, придбали 198 коней.92

Слабка матеріальна зацікавленість колгоспників у результатах своєї участі в колгоспному виробництві, серйозні недоліки в організації праці і розподілі прибутків призвели до того, що рівень трудової дисципліни у колгоспах в 1932 р. впав до найнижчого рівня. Згідно матеріалів вибіркового обстеження, проведеного в різних районах України, в тому числі і на Полтавщині, приблизно 10% колгоспників не виробили за 1932 р. жодного трудодня, а 29% членам колгоспів було нараховано не більше 60 трудоднів.93 Не випадково, що весняна посівна кампанія на Полтавщині розтягнулась аж на 67 днів, і все одно повністю план засіву виконаний не був.94 Загрозливого розміру набрали і масові дрібні крадіжки колгоспниками зерна та іншої сільськогосподарської продукції. У порівнянні з 1931 р. вони на Полтавщині зросли втричі.95

Збір врожаю влітку і восени 1932 р. відбувався повільно, з великими втратами зерна. Скиртування скошених зернових культур велось недбало. Під час молотьби в полові залишалось 20 і більше відсотків зерна. Керівники багатьох колгоспів, розуміючи, що в умовах неврожаю розраховувати на допомогу з боку держави не доводиться, в першу чергу турбувалися про утворення в своїх господарствах натуральних і насіннєвих фондів, про авансування колгоспників, тим видати членам колгоспів як аванс по натуральній оплаті трудоднів 10-15% фактично обмолоченого хліба. В результаті щомісячні плани вивозу хліба державі на заготівельні пункти не виконувалися. В середині листопада 1932 р. Харківська область виконала річний план хлібозаготівель лише на 53,8%. Не вищим цей показник був і в цілому по Україні.96

Вже на етапі доведення плану хлібозаготівель до сільрад у низових партійних та радянських працівників виникли сумніви щодо реальності їх виконання. 29 липня 1932 р. бюро Полтавського міськпарткому заслухало питання «Про антипартійне поводження окремих сільських партосередків, сільрад та колгоспів під час прийняття планів хлібозаготівель». У констатуючій частині постанови з цього питання відзначалося, що секретарі партосередків, голови сільрад і колгоспів Ковалівської, Тахтаулівської, Розсошенської, Грабарівської, Курелехівської, Парасковіївської сільських Рад виступили проти запропонованих згори планових хлібозаготівельних завдань. Вони заявили: «Дати такий план - означає свідомо грабувати, розвалювати колгоспи і примусити колгоспників харчуватися макухою».97 У селі Салівка Кременчуцького району під час обговорення плану хлібозаготівлі голова місцевого колгоспу П.Рецько на засіданні правління сказав: «Ми цей план будемо приймати і роз'яснювати в масах. Але самі знаємо, що він нереальний». А рахівник І. Герасименко додав: «Якщо вивеземо весь хліб, що є в колгоспі, і фуражне зерно, і насіннєвий фонд, тоді, може, план і виконаємо». Такі ж заяви були зроблені головами колгоспів і сільрад у селах Кострома, Садки, Кобелячок та ряді інших.98

Подібна реакція частини партійних, радянських і господарським працівників на місцях була не випадковою. Ці люди знали реальний стан економічної спроможності своїх колгоспів. Знали і те, що три роки продрозкладки з повним нехтуванням інтересів сільських трудівників підірвали віру людей в колгоспи.

Маючи інформацію з місць, Сталін і його оточення розуміли, що хлібозаготівельна кампанія може закінчитися невдачею. Винуватцем цього за звичним шаблоном «вождь» проголосив куркульство, давно вже експропрійоване в ході суцільної колективізації, та його агентуру в колгоспах. Для злому опору «класового ворога», «куркульського саботажу» за аналогією 1928-1929 рр. стали застосовуватися надзвичайні методи хлібозаготівель, хоча і без вживання цього терміну. Але тепер масові репресії були спрямовані не проти переважно заможного селянства, а практично проти всіх колгоспників та одноосібників.

Для виконання планів хлібозаготівель була приведена в дію вся державна машина, включаючи місцеві органи радянської влади, міліцію, ДПУ. Тисячі активістів сільрад і колгоспів увійшли до складу різних комісій по організації хлібозаготівель, «буксирних бригад». Для контролю за їх діями та безпосередньої участі в проведенні вилучення хліба, з обласного і районних центрів надсилались різні уповноважені Харківського обкому партії, райкомів і райвиконкомів, а також великі групи міських комуністів і комсомольців. Так, лише з Полтави до сільрад Полтавського району на весь період хлібозаготі­вель у кінці липня 1932 р. було направлено 149 чоловік з числа керівного партактиву, в тому числі 29 ~ особливоуповноваженими міському партії по сільрадах, 80 - уповноваженими по колгоспах і бригадах, 20 - особливоуповноваженими по одноосібному сектору. Одночасно з цим 500 міських комуністів командирували на село для організації скиртування хліба. У серпні з міста виїхала ще одна група партактиву в складі 60 чоловік, на яких покладався контроль за збереження хліба під час молотьби. У листопаді знову направляється на село з Полтави група партактиву в 114 чоловік, які, в основному, використовувались для викачування зерна із одноосібних селянських господарств. Для безпосередньої участі в проведенні масових обшуків та експропріації хліба в села району направили також 250 промислових робітників, а комсомольські організації міста з цією ж метою командирували 5000 членів ЛКСМУ.99

Особливоуповноважені і уповноважені Харківського обкому, райкомів партії, інші особи з числа партійного та комсомольського активу, командировані для проведення хлібозаготівель, не мали права залишати село ні на день без дозволу на те відповідного партійного та радянського органу. Раз на тиждень, а на початку 1933 р. і раз і а три дні, кожний уповноважений повинен був надсилати в райком партії звіт про свою роботу з точним зазначенням кількості заготовленого хліба. Голови сільрад подавали оперативну інформацію про хід хлібозаготівель райвиконкомам щодня. Участь в хлібозаготівельній кампанії розглядалась як найвідповідальніше партійне доручення, і той, хто не зміг його виконати, міг назавжди поставити хрест на своїй подальшій кар'єрі.

Недостатня активність у «викачці» хліба у колгоспах, колгоспників і одноосібників, будь-які спроби захистити селян від жахливих наслідків проведення політики продрозкладки суворо переслідувались. У період з червня 1932 р. по 1 січня 1933 р. в Полтавському районі з партії було виключено 67 комуністів, яких звинуватили у саботажі хлібозаготівель. Ці особи були позбавлені службових посад, а декілька десятків з них опинились під судом. В таких селах, як Ковалівка, Кротенки, Тахтаулове, відбулися відкриті засідання президії Полтавської міської контрольної комісії КП(б)У та робітничо-селянської інспекції, де в присутності 400-450 колгоспників і одноосібників публічно шельмували голів сільрад і колгоспів, які не забезпечили виконання планів хлібозаготівель.100 У Кобеляцькому районі з вересня по 15 грудня 1932 р. було виключено з партії і віддано під суд за стандартним звинуваченням «у куркульських настроях» «саботажі хлібозаготівель» 23 чоловіки. Секретаря райкому партії КТ.Ляшенка засудили до 10 років ув'язнення, голову райвиконком Ф.К.Бема і директора МТС І.О.Обидала - до 8 років, 10 голів колгоспів і 4 голів сільрад теж отримали довготривалі строк ув'язнення від 10 до 8 років, а голова правління сільськогосподарської артілі ім. Шевченка А.Я.Гамага був розстріляний. В той же час за «перекручування класової лінії в ході хлібозаготівель», тобто за нечувані звірства щодо колгоспників і одноосібників, 3 голови колгоспів отримали сміхотворно м'які покарання у вигляді кількох місяців примусових робіт чи взагалі умовні вироки.101

У комплексі заходів, спрямованих на повне вилучення зерна колгоспів, було перерахування до фонду хлібозаготівель всіх утворених там натуральних і насіннєвого фондів (включаючи і фонд громадського харчування), сплату великих штрафів зерном у випаді невиконання плану м'ясопоставок тощо. По колгоспних коморах нишпорили десятки комісій і уповноважених. «Червона мітла», як то називали цих грабіжників, вимела зерно так, що у колгоспах не залишилось ні продовольства, ні фуражу, ні насіння.

З початком хлібозаготівельної кампанії фактично була заборонена торгівля хлібом і хлібопродуктами на колгоспних базарах, ярмарках, залізничних станціях. 23 листопада 1932 р. бюро Полтавського міськкому КП(б)У прийняло постанову «Про посилення боротьби зі спекуляцією хлібом», де, зокрема, говорилось: «Запропонувати начальнику міського відділу ДПУ тов.Миронову, начальнику міської міліції тов.Моргуновському рішуче посилити боротьбу з продажем зерна, борошна і великої кількості печеного хліба (більше пуда) колгоспниками і одноосібниками, а також конфіскувати на базарах привезене зерно, борошно або печений хліб у великій кількості».102 Звичайно, виконавці цієї акції не зважували хліб, а просто конфісковували його у будь-якій кількості.

Винятково жорстоким щодо селянства був такий захід по «активізації» хлібозаготівель, як занесення сіл, що надто повільно здавали хліб державі, на «чорні дошки». В таких селах заборонялась торгівля, із сільських споживчих товариств вивозились всі промислові і продовольчі товари, а щоб одноосібники чи колгоспники не могли купити щось із харчів у сусідніх селах чи місті, виїзд за межі даного села заборонявся. Спочатку на «чорну дошку» заносились окремі села (першими на Полтавщині піддали такій блокаді села Лютенька Гадяцького району і Кам'яні Потоки Кременчуцького району) за рішенням уряду республіки. Але в кінці листопада - в грудні 1932 р. цей репресивний захід набув значного поширення. Населення сіл, занесених на «чорну дошку», було фактично приречене на повне вимирання. Однак, влада не задовольнилась цим. Селян примушували публічно каятись за свою «провинність» і навіть схвалювати такі рішення уряду УСР. Ось, наприклад, що повідомляла Миргородська районна газета «Червона трибуна» про збори селян села Попівка, яке теж потрапило на «чорну дошку»: «На зборах, скликаних Попівською сільрадою, де було 250 колгоспників та одноосібників, ухвалив вітати постанову уряду про занесення ряду сіл на «чорну дошку». Пленум сільради разом з колгоспним та одноосібним активом ухвалив підвищити темпи хлібозаготівель, зламати куркульський опір та змити ганебну пляму - занесення села Попівки на «чорну дошку».103

На початку грудня 1932 р. занесення на «чорну дошку» стали здійснювати своїми рішеннями і райвиконкоми. 4 грудня Миргородський райвиконком прийняв постанову: сільськогосподарські артілі ім. Леніна Савинської сільради та ім. Сталіна Великосорочинської сільради, які виконали план хлібоздачі на 61%, занести на «чорну дошку». При цьому колгоспи були позбавлені своїх «почесних» назв, їх зобов'язали повернути всі раніш отримані кредити, а голів господарств віддали під суд. 104

Не менш репресивним заходом було припинення товарного постачання цілих районів, що не виконали хлібозаготівельних планів. При цьому блокада вже поширювалась не на окремі села чи колгоспи, а на населення десятків районів. 15 грудня 1932 р. була прийнята постанова РНК УСРР і ЦК КП(б)У «Про відновлення завозу промтоварів на село». Однак, дія постанови не поширювалась на такі райони Полтавщини, як Бригадирівський, Великописарівський, Гадяцький, Кишеньківський, Кобеляцький, Лохвицький, Нехворощанський Новосанжарський, Оболонський, Решетилівський. Та й у тих районах, де дозволялось продавати промтовари, товарні репресії продовжувались щодо членів колгоспів та одноосібників, які не виконали хлібозаготівельних планів. Позбавлення голодуючих селян таких вкрай необхідних для підтримання життя речей, як сірники, чай, сіль ще більше погіршувало їх становище.

З особливою люттю хлібозаготівля здійснювалась щодо селян-одноосібників. У даному випадку мова йшла не просто про те, щоб примусити одноосібні господарства виконати плани, але й облишити індивідуальну працю і вступити до колгоспу. Контрактаційні зобов’язання одноосібникам були встановлені абсолютно нереальні. При середній врожайності зернових культур у 1932 р. 8-9 центнерів з гектару одноосібник мусив продати державі за цінами у 20-30 разів нижчими за ринкові знов-таки у розрахунку з гектару 5-6 центнерів, тобто дві третини врожаю. З тієї меншої частини, що залишилась у господарстві, одноосібник повинен був рік прохарчуватися з сім'єю, залишити зерно на насіння, на фураж та і щось продати, щоб сплатні грошові податки, не кажучи вже про купівлю промтоварів. Не дивно, що у середині листопада 1932 р. план хлібозаготівлі був виконаний по одноосібному сектору на 26,7%.105

Саме одноосібники, в першу чергу, відчули на собі всю безжалісність сталінської репресивної машини. У ті сільради, де процент виконання одноосібними господарствами хлібозаготівлі був низький, окрім уповноважених райкомів і райвиконкомів, направлялись спецгрупи ДПУ, щоб виявити найбільш «злісних нездатчиків», заарештувати їх і у найстисліші строки оформити відповідні звинувачу валі висновки. Оскільки постійні склади районних нарсудів не встигали розглядати справи, пов'язані з хлібозаготівлею, у листопаді 1932 почали діяти виїзні сесії райсудів. У Полтавському районі, згідно з постановою міськкому партії від 13 лютого 1932 р. таких сесій було сформовано чотири. Кожна з них обслуговувала 4-5 сільрад.106 На виїзні сесії суду заганяли всіх жителів села, де відбувався процес. Одна з таких типових виїзних сесій райсуду відбулась у середині листопада у селі Розсошенці, де на той час план хлібозаготівель по одноосібному сектору був виконаний тільки на 15%. Судили двох селян-одноосібників Федора Сидоренка і Панаса Золотаря. «Злочин» Ф.Сидоренка полягав у тому, що він здав державі тільки 10 центрів зерна замість 20 за планом, а решту нібито продав на базарі. За це його засудили на 6 років ув'язнення з конфіскацією майна. П. Зо­лотар отримав 3 роки ув'язнення та мусив сплатити 300 крб. штрафу, бо теж продав кілька центнерів, не виконавши повністю контрактаційного зобов'язання. Негайно, після оголошення вироку місцеві власті провели збори одноосібників села. Наляканих судовою розправою над своїми односельцями людей примусили прийняти резолюцію про негайне здавання всього хліба державі.107 Повідомлення про подібні процеси майже щодня публікувалися у пресі. Судова розправа над селянством здійснювалася з такими кричущими порушеннями законності, що навіть Полтавська міська прокуратура опротестувала 30 вироків виїзних сесій нарсуду. Однак, Харківська облпрокуратура ці протести відхилила, що дало підставу бюро Полтавського міськкому партії звинуватити працівників міськпрокуратури у «гнилому лібералізмі».108