О.П. Єрмак 
ЦІНА “ВЕЛИКОГО ПЕРЕЛОМУ”


<< НА ГОЛОВНУ  1  2  3  4  5

 

Різка зміна політичного курсу компартії на селі навіть формально не була освячена рішеннями партійного з'їзду чи конференції. Офіційно цей курс Й.Сталін провів через декілька постанов ЦК ВКП(б), серед яких найважливішою була постанова від 5 січня 1930 р «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». Згідно з постановою суцільну колективізацію в Україні планувалось завершити восени 1931 - навесні 1932 рр.44 Вказана постанова різко скорочувала строки здійснення колективізації, бо у відповідності до рішень XV з'їзду ВКП(б) передбачалось в Україні чверть селянських господарств усуспільнити лише на кінець першої п’ятирічки (для Полтавського, Кременчуцького і Лубенського округів питома вага колективізації на кінець 1932 р. планувалась в межах 25-35%).45 Запопадливе республіканське партійне керівництво в особі генерального секретаря ЦК КП(б)У С.В.Косіора взяло, так би мовити, “зустрічне зобов'язання” по колективізації. 24 лютого 1930 р. Косіор підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій з директивою: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну - до осені 1930 р.».46 

Суцільна примусова колективізація на Полтавщині розпочалась у січні 1930 р. Вона розглядалась, як ударна короткотермінова кампанія що мала завершитися протягом кількох місяців. Характерно, що Полтавський окружний партійний комітет, відряджаючи з міста на село 800 комуністів і комсомольців для проведення колективізації, встановив термін відрядження - 3 місяці.47 Особлива надія покладалася на так званих робітників - «двадцятип'ятитисячників», які, за задумом партійного керівництва, повинні були не тільки організувати; але й очолити колгоспи (хоча в більшості своїй ці люди нерідко не мали жодного уявлення про сільське господарство). Партійні і профспілкові організації Полтави послали на село 108 робітників - «двадцятип'ятитисячників». 75 робітників прибуло на Полтавщину з великих промислових центрів - Харкова, Сталіно. В Кременчуцькому окрузі працювало 200 «двадцятип'ятитисячників».48 

У своїй боротьбі за суцільну колективізацію і протитих, хто чинив опір «розселянюванню» селянства, тоталітарний сталінський режим опирався на класові організації сільської бідноти - комітети незаможних селян (КНС). Ці організації були утворені на підставі закону від 9 травня 1920 р. «Про комітети незаможних селян». На Полтавщині перші КНС виникли на початку червня 1920 р. Восени того ж року тут діяли 2020 сільських і волосних комітетів незаможних селян, а в 1925 р. 1058 сільських та 60 районних комітетів, які об’єднували 105 тис. членів КНС. Незаможницькі організації брали активну участь у здійсненні продрозкладки в час «воєнного комунізму», розкуркулюванні у 1920-1923 рр., за участю КНС було створено 75% відсотків колгоспів у губернії, до зміцнення сільських рад, комітети незаможних селян нерідко виконували їх функції.49 В умовах непу роль КНС значно знизилась. 

Декретом ВУЦВК і РНК УСРР від 26 листопада 1925 р. комнезами звільнялися від адміністративної роботи, виконання державних функцій, їх було перетворено на добровільні громадські організації. В 1929 р., у зв'язку з проведенням хлібозаготівельної кампанії та переходом до масової колективізації партійне керівництво почало всіляко зміцнювати КНС. Незаможницькі організації терміново очищались від середняцького елементу (середняки вступали до КНС заради різного роду пільг у оподаткуванні, машинопостачанні тощо), зростали кількісно. У кінці 1929 р. в Полтавському, Кременчуцькому і Лубенському округах налічувалось 163 тис. членів КНС.50 Всі зусилля сільських партійних і комсомольських осередків, сільрад, комітетів незаможних селян, «двадцятип'ятитисячників», уповноважених по колективізації райкомів, міськкомів та окружкомів КП(б)У, ДПУ, міліції були підпорядковані єдиній меті: за всяку ціну, у найстисліші строки організувати колгоспи (бажано типу комун), охопити ними всіх селян. При цьому «колективізатори» вдавались до демагогії, залякування, а нерідко і до фізичного насильства щодо тих селян, які не бажали вступати у колгоспи. Вище партійно-державне керівництво крізь пальці дивилось на ці зловживання (які м'яко іменували «перегинами»), бо, по суті, само їх і ініціювало. Для здійснення колективізації підбирались відповідні «класове надійні» кадри. У селі Михайликах Шишацького району «соціалістичну перебудову» очолював уповноважений райкому Д.М.Яріш. В час громадянської війни він був командиром партизанського загону, потім на початку 20-х років боровся з селянами-повстанцями, здійснив чимало звірств, за що був радянським судом засуджений до розстрілу, який був замінений десятирічним ув'язненням. В 1927 р. його за амністією звільнили з ув'язнення і знов поновили в партії. І лютого 1930 р. Яріш зібрав нараду активу Михайлівської сільради і ознайомив з директивою Шишацького райкому партії: «До 5 лютого колективізацію закінчити. Про наслідки роботи повідомити у райпартком». Після цього Яріш виступив перед двома десятками «активістів» з промовою такого змісту: «Оскільки ми йдемо до колективного життя, всіх бідняків і середняків слід загнати до колективу, а хто до колгоспу не піде ~ знищити». Тут же намітили до розкуркулювання 47 господарів (із 230, що проживали на селі).

Вночі, того ж 1 лютого зібрали збори всіх виборців і оголосили, що хто не запишеться негайно у колгосп, буде знищений. На запитання селян, коли і кого збираються знищити, Яріш відповів коротко: «Це партійна і державна таємниця».51 Протягом 2-5 лютого колгосп був організований. Туди записалися всі залякані селяни (окрім 47 «куркулів», у яких негайно відібрали все майно і поділили серед сільських «активістів»), А 6 лютого голова Шишацького райвиконкому Сафронов вже затвердив статут новоствореного товариства по спільному обробітку землі.52 У селі Обухівці Миргородського району колгосп організувався таким чином. Секретар райкому партії Корнієнко зібрав у сільбуді збори селян, «активісти» зачинили двері і додому відпускали тільки тих, хто «добровільно» записався до колгоспу. На ранок список «колгоспників» вже налічував 80 чоловік.53 Щоб вислужитися перед начальством, районна влада прагнула завершити колективізацію по початку весняної посівної кампанії. Саме так діяли уповноважені Кобеляцького райкому партії у селі Золотарівці. Тут у кінці лютого 1930 р. скликали збори громадян, на які із 1500 працездатних селян з'явилось лише 35 чоловік (членів КНС). «Збори» ухвалили рішення про створення колгоспу. У прийнятій постанові, зокрема, говорилося: «Вважаючи на важливість посівкампанії, а також колективізації, ми, громадяни с.Золотарівки, урочисто усуспільнюємо весь посівматеріал та робочу худобу. Також ми лічимо з сьогоднішнього дня в колгоспі все населення».54 У тому ж Кременчуцькому окрузі б ТСОЗів було «організовано» взагалі без будь-яких зборів. Просто уповноважені по колективізації спільно з членами сільрад записували всіх селян того чи іншого села чи хутора до колгоспу (ті про це навіть і не здогадувались) і направляли переможні реляції до райкомів і окружкому партії про стовідсоткове завершення колективізації.55 

Записавши селян до колгоспів, «колективізатори» у примусовому порядку відбирали у селян реманент, робочу і продуктивну худобу, навіть птицю. До колгоспу переходили не лише польові селянські наділи, але нерідко і присадибні ділянки. Аби найшвидше закінчити усуспільнення селянських господарств, уповноважені райкомів та райвиконкомів вдавалися до залякування. З різних районів надходили скарги від одноосібників, що уповноважені говорять з селянами лише однією мовою: «Перед вами три дороги - одна до колгоспу, друга - за межі округи, третя - на Соловки».56 Група працівників робітничо-селянської інспекції - контрольної комісії ВКП(б), яка влітку 1930 р. здійснювала перевірку ходу колективізації, в своєму звіті відзначала: «По Полтавській окрузі зустрічалися досить чисельні факти, коли середняки, навіть ті, які вступили до колгоспів, були настільки залякані адміністративним свавіллям, що тікали з села на заробітки і просто виїздили у невідомому напрямку, залишаючи худобу і будинки напризволяще».57 Примусовими методами створення колгоспів партійно-радянсь­ким працівникам вдалося досягти небачено високих темпів усуспільнення селянських господарств. Якщо на 1 жовтня 1929 р. в Полтавському окрузі було колективізовано 6% господарств, то на 1 січня 1930 р. - 11%, на 1 лютого 1930 р. - 26% і на 1 березня 1930 р. - 68,5%.58 Окремі райони округу на початок березня 1930 р. на 100 відсотків завершили колективізацію, про що з тріумфом повідомлялось у пресі, хоча, звичайно, все це були сфальсифіковані відсотки, а нові колгоспи часто існували лише на папері. Одним з найважливіших елементів примусової колективізації була так звана «ліквідація куркульства, як класу», яка означала практично необмежене насильство щодо заможної частини селянства, у порівнянні з яким навіть надзвичайні заходи під час хлібозаготівель 1928-1929 рр., за словами Й.Сталіна, здавалися «пустишкою».59 

Конкретна програма розкуркулювання селян, зарахованих у куркулі, містилась у постанові ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р. «Про заходи по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації», постанові ЦВК і РНК СРСР від 1 лютого 1930 р. «Про заходи по зміцненню соціалістичного переустрою сільського господарства в районах суцільної колективізації і по боротьбі з куркульством».60 Крайовим (обласним) виконкомам Рад і раднаркомам союзних республік надавалось право вживати щодо куркулів всі заходи боротьби, аж до повної конфіскації їх майна і виселення куркульських господарств за межі даних районів і областей. Все куркульство поділялось на три категорії: 1) куркулі, що чинили активний опір колективізації, заарештовувались і віддавались до суду; 2) найбільш багаті куркулі виселялись у найвіддаленіші місцевості країни: 3) решта куркулів переселялась у межах району на нові земельні ділянки, відведені поза смугою колгоспних масивів. 28 січня 1930 р. рішення про безпосереднє здійснення заходів по ліквідації куркульства виніс ЦК КП(б)У. У прийнятій ним постанов уточнювалось, що питома вага господарств, розкуркулених за І і II категоріями, не повинна перевищувати 40% загальної кількості куркульських господарств. 2 лютого 1930 р. ЦК КП(б)У направив всім дружним парткомам листа «Про заходи по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації».61 На місця надходили також різні секретні інструкції та розпорядження, у яких конкретизувався порядок розкуркулювання. На початку лютого 1930 р. при окружкомах і райкомах КП(б)У були створені комісії по ліквідації куркульства, які на місцях здійснювали політичне керівництво розкуркулюванням. Вся оперативна робота по ліквідації куркульських господарств покладалася на райвиконкоми і комісії по розкуркулюванню при сільрадах. Практичне проведення всіх заходів по розкуркулюванню здійснювалось силами місцевого партактиву, працівників сільрад, правлінь колгоспів, уповноважених райвиконкомів, представників від КНС, а також сільських комсомольців, яких порівняно легко було захопити псевдоромантикою участі в боротьбі з «класовим ворогом». 

Основна маса селянських господарств, зарахованих владою до куркульських (їх питома вага до загального числа господарств визначалась приблизно у 4%), була піддана розкуркулюванню в кінці січня - березні 1930 р. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р, розкуркулювання, тобто комплекс адміністративно-репресивних заходів по експропріації заможних господарств, повинно було проводитися тільки в районах, де фактично почалася суцільна колективізація. Однак, на практиці розкуркулювання велось із значним випередженням темпів створення колгоспів. Основна причина цього полягала в тому, щоб використати розкуркулювання як знаряддя тиску на всіх селян-одноосібників, щоб примусити їх до вступу в колгоспи У селі Пришиб Потіцького району Кременчуцького округу, де у лютому 1930 р. не було колективізовано жодного господарства, місцева влада визначила до розкуркулювання два десятки селянських господарств. Секретар сільського партосередку пояснив, що цей захід потрібний, щоб «порушити суцільну колективізацію». У селі Кагамлик Глобинского району Кременчуцького округу уповноважений райвиконкому Миколаєв «провів» через збори громадян рішення про розкуркулювання 5 селянських господарств, і за п'ять днів рівень колективізації зріс із 5 до 100%.62 У багатьох селах Шишацького району створення колгоспів починалось із розкуркулювання кількох господарств.63 За час з 20 січня по 1 квітня 1930 р. по 21 району Полтавського округу було розкуркулено 4955 селянських господарств (або 2,6% їх загальної кількості), у них реквізували 45214 га землі, 2825 голів коней, 1998 великої рогатої худоби.64 «Ліквідація куркульства, як класу» дала можливість різного роду нечесним людям, причетним до цієї справи, безкарно погріти руки на майні розкуркулених. 

Члени комісій по розкуркулюванню були матеріально зацікавлені в тому, щоб збільшувати кількість експропрійованих господарств. Далеко не все майно розкуркулених надходило за актами до неподільних фондів колгоспів. Частина його привласнювалась і розбазарювалась особами, які здійснювали експропріацію. В Комишнянському районі Лубенського округу були зафіксовані факти, коли члени комісій по розкуркуленню знімали з «куркулів» одяг та взуття і тут же, у їх присутності надягали на себе. Голова Остапівської сільради Оржицького району привласнив відібрані у розкуркуленого гроші і золото. У селі Перервинці Яблунівського району Лубенського округу уповноважений райвиконкому і голова сільради забрали собі конфісковані у розкуркулених гроші, ювелірні вироби, найбільш цінний одяг, а решту майна розподіляли між собою інші «активісти»65 Подібні «борці з куркульством» отримали від обурених мешканців села презирливе прізвисько «барахольників». Відчувши вседозволеність при проведенні розкуркулювання, голови сільрад, правлінь колгоспів, секретарі партосередків у гонитві за високим відсотком колективізації стали зараховувати в число «куркулів» і будь-кого з середняків і, навіть, бідняків, якщо ті відмовлялися вступити до колгоспів. Був введений до вжитку спеціальний ярлик «підкуркульник» (агент чи посібник куркулів), який навішували на осіб, що не поспішали стати колгоспниками чи співчували своїм розкуркуленим сусідам. 

Для багатьох селян-середняків, які з року в рік справно виконували податкові та інші зобов'язання перед державою, не вживали найманої праці, користувались політичними правами, зарахування до числа куркулів стало страшною несподіванкою. Люди втрачали не тільки свої права і майно, вони втрачали останню віру в радянську владу. Характерним щодо цього є оригінальний документ - лист 63-річної вдови В.П.Радченко з села Опішні Опішнянського району до голови ВУЦВК Г.І.Петровського, датований 19 травня 1930 р. Стара жінка скаржилася «всеукраїнському старості» на те, що її господарство за всіма ознаками середняцьке (6 їдців, 9,5 гектарів земельного наділу, кінь і корова) було описане за невиконання плану хлібозаготівель. «Мене прирахували до куркулів, довели план до двору на 150 дів в 1929 р. В дійсності, я намолотила 108 пудів, молотила молотаркою разом з іншими громадянами, на що маю відповідну квитанцію. А мені ж довели, як я вказала, на 150 пудів. Де ж я могла взяти останній хліб? Де ж та правда? Де ж та ставка на середняка? Звертаюся до Вас: виправіть помилку, одведіть план до двору, хай не виганяють з хати та дадуть спокійно дожити віку».66 Ліквідації були піддані і середняцькі господарства, що колись вважались куркульськими. Як відомо, внаслідок здійснення експропріації заможників та проведення так званої політики обмеження і витіснення капіталістичних елементів села кількість господарств куркульського типу в час від 1917 року до кінця 20-х років скоротилось у 4-5 разів. 

Колишні куркулі за економічною потужністю опинились на рівні середняків і навіть бідняків. Однак місцева влада та односельці - «активісти» пам'ятали, хто з селян мав до революції більше землі, робочої худоби, складного сільськогосподарського реманенту, займався торгівлею, лихварством, вживав найману працю, а, крім того, служив у військах чи адміністрації УНР, гетьманату, Денікіна, брав участь у селянському повстанському русі. Ось всі ці відомості (досить часто сумнівні) і були в повній мірі використані на початку 1930 року. Посилаючись на колишній майновий стан середняцьких господарств в будь-якому районі можна було швидко підібрати сотні кандидатур на розкуркулювання. Так, зокрема, зробили в Кегичанському районі Полтавського округу, де було розкуркулено 377 селянських господарств. Списки розкуркулених було складено таким чином: спочатку наводились дані про кількість землі в господарстві до революції і в 1929 р., суму сплаченого сільгоспподатку, число їдців в сім'ї, а потім подавалась політична характеристика на домогосподаря. В списках зустрічалися господарства, що мали до революції по 20 і більше десятин землі, але в 1929 р. розмір їх становив тільки 5-6 десятин на 4-5 членів сім'ї, без наявності якихось експлуататорських ознак. До «історичних куркулів» записували і господарства з 6-7 їдцями, яким в 1917 р. належало 15-20 десятин, а в 1929 р. їх земельний наділ дорівнював 7-8 десятинам і вони сплачували сільгоспподаток не в індивідуальному порядку, а за ставками звичайного середняцького господарства. У коротких політичних характеристиках розкуркулених поряд з такими звинуваченнями, як «вороже ставлення до всіх заходів радвлади», «служив у білій армії» перераховувались і такі «провини» селян: «активно виступав на зборах», «помічено, що часто виїздить з дому невідомо куди», «взагалі небезпечний елемент».67 

Політика «ліквідації куркульства, як класу» здійснювалася в той час, коли вже на повні оберти став діяти сталінський адміністратив­но-бюрократичний механізм управління з його нехтуванням в ім'я «вищих класових інтересів» правами громадян, зневажанням виданих самою державою законів. Саме бездумним ставленням до людини можна пояснити розкуркулювання селянина з села Кир'янівка Градизького району С.Г.Самойленка, який до революції землі взагалі не мав, а на момент експропріації його земельний наділ становив 9 га землі на 6 душ сім'ї. Єдиною «підставою» для розкуркулювання послужило те, що в 1910 р. Самойленко одружився на «доньці куркуля».68 У Машівському районі з 225 розкуркулених господарств 142 були зараховані до першої категорії, що означало для цих господарств тривалий строк ув'язнення або навіть розстріл.69 В політичній доповіді ЦК XI з'їздові КП(б)У (червень 1930 р.) С.Косіор констатував, що «немає майже жодного округу і району, де проводили розкуркулення і де б не зачепили в тій чи іншій мірі середняка», «адміністративний підхід, легковажне ставлення до розкуркулювання, безумовно, мали місце».70 Одним з найтрагічніших моментів розкуркулювання стала висилка за межі України експропрійованих селянських господарств у 1930 році. Масова насильницька депортація з республіки сотень тисяч громадян проводилася вперше. До репресивних акцій такого рівня радянська влада не вдавалася навіть у період громадянське війни. Постанова ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації», проголосивши висилку у позасудовому порядку у віддалені райони СРСР розкуркулених за першою і другою категоріями, зразу ж поставила величезну масу селян, включаючи стариків, дітей, жінок у становище злочинців. Виселення розкуркулених здійснювалась у стислі строки, без належної підготовки. Центральне і республіканське керівництво намагалося прискорити вивіз сімей розкуркулених з районів суцільне колективізації, де примусові методи створення колгоспів довели політичну обстановку до вибухонебезпечної межі. У «Спеціальному зведенні про активні антирадянські прояви на Україні (за даними на 9 березня 1930 р.)» Полтавський округ називався серед 16 інших округів республіки, охоплених масовими антиколгоспними і антирадянськими виступами.71 

Місцеві керівники теж були зацікавлені у найшвидшому виселенні розкуркулених, бо, по-перше, небезпідставно боялись помсти з їх боку і, по-друге, відповідали за те, щоб призначені до депортації селяни не втекли із своїх сіл. Операція по масовій депортації розкуркулених з України в лютому-березні 1930 р. здійснювалась органами ДПУ. З Полтавського округу до середини березня було виселено понад 519 селянських родин (2850 чоловік).72 Людей перевозили під конвоєм у переповнених товарних вагонах. Інструктажі по перевезенню виселених не рекомендували вивозити з місць попереднього проживання тяжко хворих, вагітних жінок, дуже старих людей, але не містили вказівок, хто повинен турбуватися про них, тому відповідальні за розкуркулювання, щоб не мати зайвого клопоту, включали цих осіб у списки депортованих. Та й самі розкуркулені, не бажаючи залишати напризволяще працездатних членів своїх сімей, прохали органи влади не розлучати їх. Медичний огляд призначених до виселення не проводився, і в ешелони з розкуркуленими потрапили хворі на тиф та інші епідемічні хвороби. Все це призвело до підвищення смертності серед спецпереселенців. Прибувши в райони висилки на європейській Півночі, Уралі, в Сибіру і Казахстані, розкуркулені опинились там на напівтабірному становищі. Вони самі будували собі для тимчасового житла бараки і землянки, споруди побутового призначення. Виконували вони, як правило, важкі, малокваліфіковані роботи у гірничодобувній і лісовій промисловості, на будівництві, в радгоспах та спеціально створених сільськогосподарських артілях особливого типу. Так зване трудове «перевиховання» розкуркулених по третій категорії здійснювалось безпосередньо в Україні у спеціальних поселеннях (висилках), що створювались у кожному районі, де відбувалась суцільна колективізація поза межами земель колгоспів. Основні принципи організації висілків та регламент внутрішнього розпорядку в них містились в інструкції ВУЦВК від 29 травня 1930 р. «Про рядок розселення куркулів у межах УРСР». Розкуркулених селян великими групами (не більше 50 сімей на виселок) поселяли у місцях, віддалених від міст, райцентрів і залізниць. Заборонялось створювати висілки у тих районах, де на початку 20-х років був поширений селянських повстанський рух або мали місце масові виступи селянства проти примусової колективізації. Необхідні житлові й господарські будівлі у висилках розкуркулені повинні були споруджувати своїми силами, на власні кошти. Лише у виняткових випадках райвиконкомам дозволялось виділяти жителям висілків деякі будівельні матеріали.73 

Спецпоселення для розкуркулених по третій категорії створювались і на Полтавщині. Станом на 20 листопада 1930 р. у Решетилівському районі існувало 14 таких висілків, де проживало 399 господарств, у Пирятинському - 19 (354 господарства), Оболонському ~ 9 (184 господарства), Кременчуцькому - 7 (185 господарств)". Розкуркулені в цих поселеннях знаходилися на повному самоутриманні і, крім того, змушені були виконувати плани по хлібозаготівлі, сплачувати податки, як і решта господарств одноосібників. Поселеним у висилку нарізалася земля з розрахунку 0,5 га на їдця, але не більше 4 га на сім'ю. Всі польові роботи велись колективно. З цією меток створювалися своєрідні виробничі ланки - десятихатки. Внутрішні життя на висилках знаходилось під наглядом сільських Рад, на території яких селили розкуркулених по третій категорії. Пленум сільради за погодженням з райвиконкомом призначав у виселок свого уповноваженого. Ця службова особа відповідала за виконання внутрішнього розпорядку, керувала всіма господарськими службами За наказом місцевої влади мешканців висілків направляли на найбільш важкі низькооплачувані роботи (копачами, грабарями чорноробами, вантажниками тощо). Так, у 1934 р. міліція у примусовому порядку вивезла з висилку «Багачки» Петрівської сільраді Миргородського району до райцентру кількох чоловік, які проживали там після розкуркулювання в 1931 р. Їх влаштували чорноробами на тих підприємствах та в установах, де ніхто не бажав трудитися через погані умови праці. В 1937 р. ці люди були засуджені до тривалих термінів ув'язнення за горезвісною 54-ю статтею Кримінального кодексу УСРР.75 

Широкомасштабний характер розкуркулювання селянських господарств не дозволив органам влади в 1930-1932 рр. у повній мірі довести політику «ліквідації куркульства як класу» до кінця. Чимало розкуркулених, отримавши різними обхідними шляхами довідки про те, що вони експропріації не піддавались від представників сільрад та райвиконкомів, зуміли уникнути висилки на Північ та до спецпоселень у межах України. Деякі з них переїхали до інших сіл, де влаштувалися на поденні роботи у радгоспах і колгоспах. Та й керівники промислових і будівельних організацій, де відчувався брак робочої сили, іноді крізь пальці дивились на працевлаштування колишніх «куркулів». Та пройшло небагато часу, і дійшла черга до тих розкуркулених селян, які вважали, що їм вдалося уникнути висилки. У липні 1937 органам НКВС надійшла директива наркома внутрішніх справ СРСР М.Єжова про здійснення репресивної акції щодо тих розкуркулених, які уникли висилки чи самовільно втекли з місць спецпоселень, або ж, відбувши термін ув'язнення, повернулись з Півночі на батьківщину. В другій половині 1937 та на початку 1938 рр. райвідділи та міськвідділи НКВС заздалегідь складеними списками заарештували сотні і тисячі людей, а особливі трійки при обласних управліннях внутрішніх справ у позасудовому порядку, заочно виносили вироки про їх розстріл чи довготермінові строки ув'язнення. Досить часто, заарештувавши в районі кілька десятків розкуркулених з різних сіл, співробітники НКВС фальсифікували справи про причетність цих осіб до міфічних «військово-повстанських», «військово- куркульських», «куркульсько-повстанських» підпільних організацій. Типовою щодо цього є справа «міжрайонної контрреволюційної військово-повстанської організації», що була «викрита і знешкоджена» управлінням НКВС по Полтавській області. На початку 1938 р. енкеведисти заарештували у Чутівському і Опішнянському районах Ф.Г.Диканя, що був розкуркулений в 1930 р., А.С.Назаренка, розкуркуленого в 1932 р., М.М. Олійника, розкуркуленого в 1930 р., М.Н.Яковенка, розкуркуленого в 1931 р. та ще 57 чоловік. Всі вони трудились у колгоспах, на промислових підприємствах, залізницях. Єдина «вина» їх полягала в тому, що після розкуркулювання цих колишніх селян-одноосібників не відправили на Північ. 9 квітня 1938р. за постановою особливої трійки УНКВС по Полтавській області ці громадяни були засуджені до розстрілу з конфіскацією майна нібито за участь у антирадянській повстанській організації.76 Брутальні методи здійснення суцільної колективізації і розкуркулювання викликали обурення широких верств селянства, яке подекуди переростало у відкриті масові виступи. Зокрема, у цих виступах, що відбулися у селах Нехвороща, Руновщина, Сахновщина Полтавського округу брали участь тисячі селян. Виступи проходили під антиколгоспними та антирадянськими гаслами. Селяни розбирали з колгоспних комор посівний матеріал, били представників влади, комуністів та комсомольців.77 

Під загрозою втрати контролю над політичною ситуацією у країні анаслідок масових антиколгоспних повстань та виступів селянства сталінське керівництво змушене було знизити темпи колективізації. На початку березня 1930 р. у органі ЦК ВКІІ(б) газеті «Правда» була надрукована стаття Й.Сталіна «Запаморочення від успіхів», у якій вся вина за порушення принципу добровільності при створенні колгоспів та інші «перегини» перекладалася на місцеву владу. Стаття викликала повну розгубленість серед партійно-радянських працівників низової та районної ланок. В Полтавському окрузі навіть спостерігались випадки, коли номери газети «Правда» з статтею Сталіна вилучались з продажу та не доставлялись передплатникам.78 В окружних та районних газетах, починаючи з другої декади березня, стали з'являтися окремі повідомлення та замітки, у яких розповідалось про зловживання, допущені окремими головами сільрад та уповноваженими райвиконкомів по колективізації. Та «викривальна кампанія» тривала недовго. Вже 18 березня 1930 р. «Більшовик Полтавщини» опублікував підбірку матеріалів «Взяти приклад із Зачепилівського району» (де, до речі, було найбільше адміністрування при здійсненні колективізації - О.Є.). У підбірці, зокрема, писалося: «Зачепилівський район перший в окрузі сколективізувався на 100 відсотків. В районі є 113 колгоспів, що посідають 81 000 землі. Менше за 500-600 га колгоспів немає, але є й велетні, як ось в селі Руський Орчик 2 сільськогосподарські артілі, що мають по дві з половиною тисячі гектарів. Колективи цілком упоралися з усуспільненням робочої худоби, реманенту та засівматеріалу. Зачепилівський район до сівби вже готовий. Колгоспи пробними виїздами в поле перевірили свою готовність, виявили хиби і зразу ж вжили всіх заходів до усунення їх. Ентузіазм, захоплення колгоспників доводять, що засівкампанію проведемо по-більшовицьки. Всі райони мусять рівнятися на Зачепилівський!». Щоправда, в цьому номері містилась і стаття «Про перекручення в справі колективізації». Та, лагідно посварившись пальчиком на адресу кількох голів сільрад, що допустилися «перегинів», автор статті співає захвалювальні дифірамби на адресу суцільної колективізації «На 10 березня по нашій окрузі було усуспільнено земельної площі 70,4 відсотків. Таким чином, наша округа вже являє з себе округу суцільної колективізації. З 22 районів, що є на Полтавщині, 20 районів уже є районами суцільної колективізації й лише один район (Опішнянський) пасе задніх. У цьому питанні Полтавщина добилась таких успіхів, дякуючи правильній ленінській політиці партії і робітничого класу, до бідняцько-середняцьких мас села». Далі йде мова про те, що «в останній час куркульня намагається використовувати в своїх інтересах статтю тов. Сталіна «Запаморочення від успіхів». Куркульня заявляє, що стаття немовби й ставить питання про стримування колгоспного руху, а мов місцеві робітники перекручують це, намагаючись 100 відсоткового усуспільнення. На жаль, ця куркульська агітація має деякий вплив на окремих бідняків середняків, що підпали під вплив цієї агітації і подають заяви про вихід із СОЗів. Треба рішуче боротися проти куркульських брехонь і проти куркульської агітації». Вище партійне керівництво республіки теж змушене було якось реагувати на статтю Й.Сталіна «Запаморочення від успіхів».

17 березня 1930 р. С.Косіор у своєму виступі на зборах активу Харківської міської парторганізації, говорячи про так звані «перегини» в колгоспному русі, повністю став на точку зору Сталіна: «Вважаю, що тут можна говорити тільки про серйозні практичні помилки у нашій роботі, а не про помилки у принциповій лінії, яка була абсолютно правильна».79 Заява С.Косіора викликала невдоволення у низових працівників, що безпосередньо проводили колективізацію і розкуркулювання і опинилися у ролі стрілочника, бо від них відхрещувався не тільки Сталін, але й українське партійне керівництво, що безпосередньо давало пряму директиву домогтися стовідсоткової колективізації селянських господарств в Степу весною, а в решті районів України восени 1930 р. Настрій таких працівників висловив член бюро Сахновщанського райкому партії В.Бендеровський у відкритому листі до С Косіора. Бендеровський, партпрацівник з Полтави, був направлений на село на початку 1930 р. Працював уповноваженим райкому по колективізації, слухняно виконував всі директиви ЦК КП(б)У, Полтавського окружного і Сахновщанського районного парткомів і ось опинився у ролі «перегинника». З гіркотою звучать його слова на адресу Косіора та інших вищих партноменклатурників: «Чому це тільки у районних працівників притупилася чуйність? А де була чуйність у центральних працівників, що були послані на райони і не побачили, як ми перегинали? А де була Ваша чуйність, коли ми «не досить критично і обережно поставилися до тих повідомлень? Мало «застерегти місця», треба ще й перевірити завчасно виконання місцями цих застережень.

<< НА ГОЛОВНУ    ПРОДОВЖЕННЯ СТАТТІ >>