О.П. Єрмак 
ЦІНА “ВЕЛИКОГО ПЕРЕЛОМУ”

У особливо нестерпному становищі опинилися так звані «куркульсько-заможні господарства». Як відомо, сталінська політика «ліквідації куркульства як класу» здійснювалась, в основному, у 1930-1931 рр. У травні 1932 р. ВКП(б) і РНК СРСР прийняли рішення про припинення масових акцій по розкуркулюванню селян. Проте, аж до 1935 р. деяку частину одноосібних господарств зараховували до категорії куркульських, фактично без будь-яких на те підстав. Ці господарства оподатковували в індивідуальному порядку з різко зростаючою шкалою вилучення прибутків. Хліб вони повинні були здавати державі за «твердими планами», вдвічі-тричі більшими, ніж одноосібники (звідси і назва «твердоздавці»), хоча економічна спроможність «куркульсько-заможних» господарств не була вищою, ніж інших одноосібних господарств.

Селянин, офіційно зарахований у «куркулі», автоматично ставав об'єктом цькування. Найменший прояв протесту з його боку проти хлібозаготівель розглядався як «вилазка класового ворога» і ставав підставою для звинувачення у контрреволюційних діях. Селянин - «куркуль», що зрізав на колгоспному полі кілька колосків, не міг розраховувати на пом'якшення своєї долі і саме до таких, як він, і застосовувався розстріл за указом від 7 серпня 1932 р. Невиконання твердих планових хлібозаготівельних завдань «куркульсько-заможни­ми» господарствами каралось без суду і слідства конфіскацією всього майна та насильницьким виселенням з своїх домівок. Старий колгоспник Д.С. Крамаренко з хутора Федорівка Зіньківського району пригадував, як у 1932 р. місцеві активісти «запрягають коней та під'їжджають до двору «класових ворогів» величезною гарбою, і вивозять старих і малих кілометрів за шість од хутора, у ярок під Яновщиною. Я, було, шукав своїх овець та випадково заблукав туди, в долину. А там понапинені курені, й цілі роди. Щодня по дві-три сім'ї за окремим списком до яру вивозили. І звідти ніхто додому не вертався. Може, куди хто міг утекти. А так то і вмирали в тій глуші, в холодних, неопалюваних узимку, землянках».¹⁰⁹

Обшуки та вилучення хліба проводились не тільки в одноосібників, але і у колгоспників, а також і у робітників та службовців, що проживали на селі. Як свідчать очевидці цих трагічних подій, хліб забирали до останньої зернини, до останньої печеної хлібини. Формальних приводів для здійснення трусів знаходилось чимало. Людину звинувачували в тому, що їй більше, ніж належить, видали хлібного авансу на трудодні, або в тому, що вона приховує зерно сусіда чи просто хліб у неї крадений. Групи активістів, яких іменували «буксирними бригадами», «коначами» із залізними щупами, переходили від хати до хати, від городу до городу з єдиною метою - забрати весь хліб до зернини.

До складу так званих «буксирних бригад» входили, окрім представників сільрад, сільських партосередків, комсомольців, чимало люмпенського елементу. Ці люди свого часу добре погріли руки здійснюючи розкуркулювання своїх односельців. І кампанія хлібозаготівлі теж давала їм можливість практично безкарно творити будь які злочини: привласнювати добро, бити ні в чому не повинних людей. Це кричуще беззаконня прикривалося демагогічними заявами про «боротьбу з ворожими діями куркулів», «захист інтересів пролетарської держави» тощо.

У пам'яті живих свідків цих злочинів закарбувалися імен «активістів», які з особливою люттю відбирали в опухлих від голод людей останній шматок хліба. Пройшло понад шістдесят років, а селі Великі Будища Гадяцького району старий колгоспник І.Ф.Браковий згадує: «Під час голоду померла моя сестра, Катерина. Було їй тоді півтори року. До нас у хату прийшов буксирник Іван Гайдамака. Це був жорстокий чоловік. Він заходив до хат, витягав у людей горщиків квасолю, картоплю, нишпорив по хаті і забирав усе, що було. Коли він зайшов до нас, Катя лежала в колисці, яка висіла серед хати. Він викинув її з колиски на підлогу. Після цього Катя полежала декілька днів і померла».110

Подвірні обшуки прихованого хліба з ключками і щупами перетворилися у звичайне поширене явище і здійснювалися протягом всієї заготівельної кампанії. Навіть на початку березня 1933 р. секретар Полтавського міськкому партії І.Плачинда надсилав у села району категоричні настанови: «Розгорнути широку політмасову роботу за добровільне викриття ям, а тих, що добровільно не відкривають ям, нещадно карати».111

Так звана політмасова робота зводилась до безпрецедентно галасливої агітаційної кампанії у районній пресі. Ось лише окремі заголовки газетних матеріалів, опублікованих у листопаді 1932 р. на шпальтах «Більшовика Полтавщини»: «Дужче вдарити по куркулях», «Вщент розгромити куркульсько-ворожу агентуру», «Нещадно покарати провідників і виконавців куркульської політики», «Мобілізувати найширші маси колгоспників та одноосібників на вчасне завершення хлібозаготівель». Газета була переповнена різними повідомленнями про репресії щодо «злісних нездавців хліба», «правих опортуністів», «куркульських прихвоснів» тощо.

Для «ідеологічного забезпечення» своєї брудної справи викачування хліба у селян партапаратники не гребували залучати і дітей-піонерів. Ось типове газетне повідомлення тих часів: «У неділю 18 грудня діти Петрівської школи селянської молоді Миргородського району організовано, з плакатами і гаслами підійшли до сільради, де зібралося майже все село на торги. Відбувся мітинг. У своїх виступах діти вимагали від односельців негайно виконати план хлібозаготівель. Потім організовано рушили на кутки до злісних нездатчиків. Колективними вигуками діти вимагали негайно виконати контрактаційні зобов'язання. Кожен злісний мав відчитатися перед дітьми за свої дії».112

Районна газета «Правда Диканщини» (21 січня 1933 р.) описувала такі «подвиги» піонерів з села Балясне: «Ми також викрили хліб у куркулів. У Кодака Федора в соломі було заховано 6 пудів, у Тре­тяк Марії один пуд закопаний, у Сторож Ганни хліб був замазаний у печі». Одноосібницю Нестю Рудич після того, як у неї відібрали весь хліб, примусили написати до газети лист про «добровільне» виконання хлібозаготівлі: «З мене належало до контрактації 6 центнерів 54 кілограмів зерна. Після обмолоту я здала лише 2 центнери 60 кілограмів, а останнє закопала і довго не здавала державі. 2 центнери 20 кілограмів у мене було знято у безспірному порядкові. Тепер я зрозуміла, який великий злочин зробила перед державою, робітниками, Червоною Армією. Я хліб виконала, контрактацію виконала на 100% - цим зняла з себе пляму ворога народу. Хліб у мене є, і я вже одержала на помел посвідку. Закликаю одноосібників Яресьок наслідувати мій приклад, виконати контрактацію повністю до 1 лютого 1933 р.».

Не можна без хвилювання читати ці трагічні рядки, адже людина, у якої, по суті, забрали останнє збіжжя, прирекли на голодування, ще й змушена була публічно каятись, називати себе ворогом народу.

У тій же районці з'явились навіть повідомлення про те, що діти відмовляються від своїх батьків, які не здали хліб державі. Зокрема, у номері газети «Правда Диканщини» від 15 лютого 1933 р. оголошувалося: «Я, Кузь Василь Григорович зрікаюсь свого батька Кузя Г.А. та матері Кузь М.М., мешканців Ландарівської сільради, як від злісних нездавців контрактації хліба». Там же повідомлялось про те, що відмовились від батька і матері мешканці села Ландарі Д.Л.Шепетій та села Надія Д.П.Убийсобака.

Виконання плану хлібозаготівель окремим одноосібним господарством, колгоспом чи навіть цілим районом ще не означало, що влада залишить їх, нарешті, у спокої. Під різними приводами Харківський обком партії нав'язував районам нові завдання. У грудні 1932 р. бюро обкому звинуватило керівництво Лубенського і Миргородського районів в тому, що вони, нібито, свідомо занизили дані про врожайність і, відповідно, одержали порівняно легкі хлібозаготвельні плани. У зв'язку з цим Лубенський район зобов'язали додатково поставити ще 2 тис. тонн зерна, а Миргородський - 1,5 тис. тонн.113 Подібні операції щодо окремих сільрад і колгоспів в свою чергу здійснювали райкоми партії і райвиконкоми.

Безповоротно вилучивши з села не тільки товарне зерно, але і фактично майже все продовольство, перекривши селянам можливість виїздити за межі своїх районів, щоб там купити щось їстівне, органі влади в центрі і на місцях призвели населення до вимирання. В кінці 1932 - на початку 1933 рр. по селах Полтавщини почався масовий голодомор. Люди опухали від недоїдання, вживали в їжу м'яс собак, кішок, мишей, кору, траву. Випадки трупоїдства, канібалізм перетворювались у звичайне побутове явище. Майже в кожному колгоспі з'явились штатні посади - збирачі трупів. Цим колгоспникам давався денний наряд: збирати по хатах і на вулицях мерців, відвозити на кладовища і там закопувати у братських могилах. За цю сумну працю їм щодня видавали 300-500 грамів хліба.114

Зараз краєзнавцями зібрані сотні спогадів свідків голоду 1932-1933 рр. на Полтавщині. Ось лише деякі з них, що дають уявлення про трагедію, яку пережило полтавське село у той страшний час. А.Т.Трохимович з села Батьки Зіньківського району: «О, скільки тих мерців валялося у наших Батьках! Їх нікому було й ховати на кладовищах. То люди копали ями на городах і сяк-так загортали трупи землею». М.Г.Муха з села Великі Сорочинці Миргородського району: «Зайшов я напитися води в старовинних селах Малій і Великій Рублівках Котелевського району. І вжахнувся: хати непозачинені, на долівках людські кістки лежать, колодязі, наповнені трупами, хтось позакручував дротом».115

Щоб врятуватися від голоду, селяни в пошуках хліба йшли до міст, до залізничних станцій і там масово гинули. Лише за одну добу наприкінці березня 1933 р. із вулиць Полтави було підібрано 1043 трупи. Ю.Д.Колісниченко, що в 1933 р. проживав на вузловій станції Ромодан, пригадує, як він, будучи школярем, «щодня бачив попід мурами, в чагарниках, на дорозі трупи. Мерців підбирала підвода начальника житлової частини і відвозила на давнє, вже занедбане кладовище. Трупи чужих, часто без документів людей скидали до спільної ями. Ніхто не ставив ні хреста, ні знаку. Так і тліли їхні кістки, засипані землею».116

Можна назвати чимало сіл і хуторів Полтавщини, де за декілька місяців від голоду вимерла половина і навіть більше населення. Одне з найбільших сіл Шишацького району Яреськи навіки осяяне генієм великого кінорежисера О.П.Довженка. Саме тут він зняв свій знаменитий фільм «Земля», в якому філософськи осмислювалася доля українського села кінця 20-х рр. Та створюючи цей шедевр, митець, на жаль, не міг передбачити трагедію, що спіткає Яреськи через 2-3 роки після завершення зйомок стрічки. За 1932-1933 рр. у колективізованих Яреськах населення зменшилося від 1500 до 700 чоловік. Село Мачухи Полтавського району із 2 тисяч родин втратило близько половини. А менші населенні пункти Полтавщини, де мешкали хазяйновиті селяни-одноосібники (хутори Сороки, Лебеді, Твердохліби, Малолітка), знелюдніли повністю.117

Страх голодної смерті, жорстокі репресії у одних людей паралізував силу волі, породжував безнадійний фаталізм, інші ж, всупереч всьому, вперто боролися за виживання. Звичайно, після кількарічної діяльності ДПУ по «вилученню і знешкодженню ворожо-класового лементу» опір селянства хлібозаготівлям вже не міг набрати таких активних форм, як у 1929-1930 рр. Однак, подекуди колгоспники та одноосібники вдавалися до масових виступів проти викачування хліба, що викликали серйозну стурбованість влади. В архіві Управління СБУ по Полтавській області зберігається слідча справа на 15 селян Диканського району, яких засудили до різних термінів ув'язнення за участь у «волинках» (так досить делікатно ДПУ йменувало масові селянські виступи - О. Є.). Із звинувачувального висновку можна вловити суть і перебіг тих подій.

Вранці, 15 травня 1932 р. біля приміщення Федунської сільради Диканського району зібралося п'ять десятків жінок під керівництвом біднячки Н.П.Сукач і середнячки М. І. Спиці. Надвечір натовп виріс до 600 чоловік. Селяни збиралися піти на станцію Сагайдак, але представники райвиконкому почали переконувати їх цього не робити, загрожуючи викликати війська. Тоді організатори «волинки» обірвали телефонний зв'язок із райцентром. Наступного дня натовп все-таки здійснив похід від Федунки до Сагайдака. На станції до нього приєдналися місцеві колгоспники і одноосібники і натовп виріс до 1500 чоловік. Під керівництвом бідняка-одноосібника з хутору Жабокрики Федунської сільради О.Т.Мірошніченка натовп розігнав озброєну охорону складів контори «Заготзерно» на станції, і люд почали розбирати хліб. Лише з допомогою піднятих за тривогою військ селян розсіяли, а організаторів виступу заарештували.

Та вранці, 7 травня, до станції Сагайдак підійшов натовп селян Огарівської і Байрацької сільрад Великобагачанського району чисельністю 500 чоловік. Застосувавши силу, війська і міліція розсіяли цих селян, заарештувавши кількох з них.118

Американський дослідник історії голоду 1932-1933 рр. Р.Конквест у своїй, книзі «Жнива скорботи» згадує кілька «жіночих бунтів», що прокотилися Україною. Зокрема, навесні 1933 р. у селі Плешки Гадяцького району на Полтавщині жінкам вдалося проникнути до зернової комори і забрати хліб. Міліція стріляла в них, вбивши кількох. Решту учасниць цього виступу було депортовано.119

Про масовий виступ селян проти хлібозаготівель на станції Хорол у дещо своєрідній формі розповів колгоспник М.А.Рева з села Хильківка Покровобагачанського району у своєму листі до Й. Сталіна від 1 травня 1940 р. В ньому, зокрема, говорилось таке (подається із збереженням мови і стилю оригіналу, але з деяким скороченням - О.Є.):

«Дорогой Иосиф Виссарионович!

Вы как являетесь нашим другом, учителем и отцом, то у меня явилась смелая мысль написать Вам всю правду... В 1933 г. когда голодный народ собирал зерна кукурузы возле склада «Заготзерно» на станции Хорол, то его стреляли как собак. Вызвали из города Хорол эскадрон конной милиции, которая как львы с обнаженными шашками гнала нас голодных. А хлеб на складах был, было зерно, была мука, а люди умирали с голода. Значить это было сделано все от государства умышленно и государство об этом знало потому что и в Москве немало наших умерло пухлых от голода и в других больших городах. В результате осталось много пустых сел и хуторов. Для оставшихся в живых детей создали приюты. В 1941 году в нашем селе пойдут в школу в первый класс только три души детей. Вот что наделал голод 1933 года. Сельсовет о смертности в 1933 году справок не дает потому что смерть за этот год унесла столько, сколько людей раньше не умирало за 50 лет».120

Спроба «відкрити очі» Й.Сталіну на голод 1933 року дорого коштувала М.А. Реві. За вироком судової колегії по кримінальних справах Полтавського обласного суду від 9 жовтня 1940 р. він був засуджений на 6 років ув'язнення по ст.54-10 ч.1 Кримінального кодексу УРСР.121

На початок січня 1933 р. план хлібозаготівель Харківська область виконала на 73,3%, в тому числі по колгоспах на 85,5%, радгоспах на 91,8%, по одноосібному сектору на 43,6%.122 У середині лютого того ж року хлібозаготівельна кампанія офіційно була припинена, оскільки величезна смертність серед селян від голоду поставила під загрозу проведення весняних польових робіт, а отже і долю врожаю 1933 року. Уряд СРСР виділив Україні 20 млн. пудів зерна насіннєвої позики і дозволив використати 3 млн. пудів хліба з державних запасів як харчову допомогу голодуючим. Харківська область для проведення посівної кампанії отримала 4,2 млн. пудів зерна. Але для того, щоб виконати план засіву на 1933 р. області потрібно було ще 2,2 млн. пудів насіння.123 Його вирішили забрати у тих же колгоспників і одноосібників у вигляді позики, яку обіцяли повернути з нового врожаю. Оскільки розраховувати на добровільну здачу насіннєвого зерна помираючим від голоду селянам не доводилось, партійно-державне керівництво дало вказівку проводити збір насіння методом хлібозаготівлі. Негайно, після одержання відповідної телеграми секретаря Харківського обкому КП(б)У, 7 березня 1933 р. Полтавський міськком партії прийняв постанову, якою зобов'язав знову відновити обшуки у колгоспників і одноосібників, застосовуючи проти тих, хто приховує зерно, суворі судові та адміністративні репресії.124 Аналогічні постанови прийняли і інші партійні комітети Полтавщини. Внаслідок цього вакханалія грабунку селянства продовжувалася аж до кінця березня 1933 року.

Насильницьке вилучення у селян не тільки зерна, а нерідко будь-яких продуктів всіляко заохочувалося владою. Це знайшло свій вияв, зокрема, в тому, що у лютому - на початку березня 1933 р. особам, які доносили комісіям по хлібозаготівлі, де їх односельці переховують хліб, видавалась натуральна премія у розмірі 15% від виявленого зерна. Лише в тих випадках, коли активісти, роблячи обшуки, забирали окрім зерна одяг, речі домашнього вжитку тощо, такі факти розглядались як перегини. Деяким потерпілим навіть повертали награбовані речі, але ні в якому разі не зерно. Не схвалювалось повне вилучення хліба в родинах військовослужбовців, бо листи обурених такими діями селян до армії могли підірвати моральний дух червоноармійців.125

Вищі партійні інстанції, дивлячись крізь пальці на брутальне порушення елементарної законності при проведенні масової грабіжницької акції щодо селянства, давали своєрідну індульгенцію безпосереднім виконавцям волі Сталіна і його поплічників. В літературі про голодомор 1933 року склалося уявлення про колишнього другого секретаря ЦК КП(б)У і секретаря Харківського обкому Р.Я.Терехова, як про більш гуманного політичного діяча у порівнянні з П.П.Постишевим. При цьому робляться посилання на спогади самого Терехова опубліковані в «Правде» в 1964 р., де твердиться, ніби той доповів Сталіну про голод на Україні і за це потрапив у немилість. Насправді, цей типовий партапаратник вищого ешелону, як і Постишев, несе всю відповідальність за трагедію українського селянства. Вчитаємося в стенограму його виступу на засіданні секретаріату Харківського обкому КП(б)У 7 січня 1933 р., де розглядалось питання про хід хліб заготівель. В ній міститься до найменших деталей продумана система репресивних заходів, спрямованих на те, щоб примусити колгоспників і одноосібників здати хліб державі. Звертаючись до уповноважених обкому і райкомів партії по хлібозаготівлях, Терехов заявив таке: «Ми ще не зломили в ряді районів не тільки серед сільських працівників, але навіть серед районного керівного активу, більш того навіть серед окремих уповноважених обкому так звану «перегинобоязнь». Власне, сам вислів «перегинобоязнь» не є правильним, тому, що перегинів потрібно, звичайно, боятися, але натискувати не потрібно боятися».126 Ось у цій, типово єзуїтській манері давалася пряма настанова і далі «тиснути» на селян-одноосібників, які і так вже десятками тисяч гинули від голоду.