Г. М. ВАСИЛЬЧЕНКО

 МУЗИКА БУЛА ЙОГО СТИХІЄЮ І ПОКЛИКАННЯМ

<< НАЗАД

Верховинець (Костів) Василь Миколайович

Народився в с. Мізунь (нині армійського району Івано-Франківської області) 5 січня 1830 р. в родині селянина-бідняка. Композитор, етнограф і педагог, співак, хормейстер і хореограф, музичний І громадський діяч. Розстріляний 11 квітня 1938 р. Реабілітований у квітні 1956 р.

Василь Миколайович Верховинець належав до тих на диво обдарованих людей, про творчий доробок яких важко сказати, в якій саме галузі мистецтва він виявився ціннішим. Співак, хормейстер і хореограф, композитор, музичний і громадський діяч, етнограф і педагог, "... він був не тільки високообдарованою людиною, - говорив М. Т. Рильський,- але й людиною неабиякої освіченості та широких культурних інтересів".

Народився Василь Миколайович Верховинець (Костів) на Галичині в селі Мізунь Долинського повіту Станіславськото воєводства (нині Долинського району Івано-Франківської області) 5 січня 1880 року у сім'ї незаможного селянина. До 1924 року був австро-угорським підданим2.

У 12 років Василько успішно закінчив сільську школу і поїхав вчитися у бурсу при Ставропігійському інституті (Львів). Саме тут готували слухачів для духовної та учительської семінарій.

1899 року Василь Миколайович закінчує учительську семінарію в Самборі з дипломом "Городського народного вчителя" і починає педагогічну діяльність на посаді викладача спі&ів у народних школах села Бережниці, а згодом в Угринові Калушського повіту.

З цього ж часу розпочинається нова сторінка у житті В. М. Верховинця. Він виявляє себе як неабиякий хормейстер і актор. Перейшовши до "Русько-народного театру"4. виступає на сцені з провідними партіями в музичних постановках З. Василь Миколайович; мав непоганий, поставлений голос (лірично-драматичний тенор), говорили, нібито він був учнем славнозвісного співака Мишуги.

У 1906 році Микола Карпович Садовський організовує театр і запрошує для роботи у ньому як визначних майстрів старшого покоління, так і аматорів, серед яких був і В. М. Верховинець, якому доводиться переїхати з Галичини до Києва. 1907 р. до трупи Садовського серед інших акторів було запрошено Є. Долю - майбутню дружину В. М. Верховинця, прекрасну актрису, що виконувала ролі травестів.

У театрі Садовського Верховинець натхненно працює над створенням сценічних образів. Киян чарували його тенор і майстерна гра в ролях Петра ("Наталка Полтавка" М. Лисенка), Андрія ("Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського), Левка ("Майська ніч" М. Лисенка), Йонтека ("Галька" Монюшка), Турріду ("Сільська честья Масканьїр, Вашека ("Продана наречена" Б. Сметани)10, Андрія ("Катерина" М. Аркасай. Саме Василь Верховинець підказав Миколі Садовському думку перекласти на українську мову і поставити опери Масканьі "Сільська честь" (1909 р.), Монюшка "Галька" (1910)12.

Василь Миколайович мав великий музичний хистІЗ і тому, незважаючи на непогані акторські здібності, переходить на хормейстерську та диригентську роботу. Одночасно успішно закінчує теоретичний клас школи М. В. Лисенка під керівництвом професора Г. М. Любомирського14.
Певний час він працює разом із відомим тоді хормейстером-диригентом О. А. Кошицем і серйозно готується до творчої композиторської роботи 1З. На початку 20-х рр. на Україні широко співалися його хори "Ой, зацвіла папороть", "Він згадав", масові пісні "Ми - діти волі", "Праця єдина", "Ми - творці життя нового". Багато з них будувалося у формі бадьорих, революційне наснажених маршів. Його пісня на слова В. Чумака "Більше надії, брати" набула свого часу великої популярності, аранжування народних мелодій відзначаються добрим смаком і відчуттям стилю. Відомими у свій час були такі твори: "Заграй, кобзарю", "Грими, грими, могутня пісне". Велика кількість романсів та дуетів написана Верховинцем в різні роки на сл. Л. Українки, І. Франка, О. Олеся, М. Рильського, П. Тичини та інших українських поетів. За спеціальним замовленням уряду України Василь Миколайович переклав для змішаного хору (аранжував) "Інтернаціонал". Всього ж до нас дійшло понад 50 обробок українських народних пісень і танців Верховинця для хору у фортепіанному супроводії'.

Великі досягнення Верховинця у справі хореографії. 23 листопада 1910 року у театрі Садовського відбулася прем'єра комічної опери Лисенка "Енеїда". Особливо цікавими були веснянки карфагенянок і гопак на Олімпі 18 у постановці Верховинця. Цікавим був танець молоді біля корчми, поставлений ним же для драми І. Франка "Украдене щастя" (прем'єра 7 березня 1912 р.)19. Винахідливо скомпоновані і поставлені Василем Миколайович обрядові "хори веснянок" в п'єсі "Маруся Богуславка" мали винятковий успіх у глядачів. Згодом "Веснянки" з об'єднаним студентським хором виставлялись у концертах разом з "Галькою" (3 дія) та 1 дією "Пісень в лицях".

Навесні 1915 року (11 квітня) Верховинець виходить із трупи Садовського і переходить до театру під керівництвом І. О. Мар'яненка20. в цьому колективі був хормейстером-диригентом і хореографом.

Користуючись змогою бувати у різних куточках України завдяки гастролям театру, Верховинець глибоко вивчає побут і творчість українського народу. На базі багатого етнографічного матеріалу він будує свою діяльність. У с. Кривому на Київщині при допомозі рідних Рильського ним записані танці "Роман" і "Гопак", окремі танці і співанки, у с.Шпиченцях на Київщині - народні танці "Василиха", "Шевчик", "Рибка". У цьому ж селі Василь Миколайович записав українське весілля21. Цей запис І став його першою науковою працею (книга "Українське весілля" побачила світ у 1912 р.).

Дослідження народно-пісенної творчості Верховинець поєднує з вивченням теорії українського народного танцю. "Пісня і танець - це рідні брат і сестра. Як у пісні виливаються жарти, радощі й страждання

народні, так і в танці та іграх народ проявляє свої почуття... Наш народ, який одвічно зжився з чистою, незайманою природою, передає в піснях, танцях та іграх усю її незрівнянну красу"22. Результатом наполегливих пошуків Василя Миколайовича є праця "Українські танці" (1913 р.)23.

На той час становище в галузі хореографії залишало бажати кращого. В. М. Верховинець говорить: "Українського балету ще не було і нема, він ще в народі як матеріал. Те, що ми до цього часу бачили на сценах, на забавах та вечірках,- це тільки слабка або погана імітація, а здебільшого еквілібристика в українській одежі під неможливо швидкий темп українського козачка"24.

З метою створення міцної теоретичної бази для дальшого розвитку національної хореографії Верховинець пише книгу "Теорія українського народного танцю" (1919 р.). В ній він дає поради про те, як збирати танцювальний матеріал і які питання треба поставити виконавцям під час забав, танців, ігор25. Це було перше на Україні ґрунтовне дослідження характеру і принципу побудови української народної хореографії, дослідження, яке мало на меті створення на народній основі національного фахового балету. "Теорія українського народного танцю" витримала 5 перевидань. "Балетмейстери України користуються книгою Верховинця як джерелом для створення сценічних варіантів українських танців і вірної трактовки українського характеру як в історичних, так і в сучасних виставах"26.

У 1923 р. публікується ще одна праця В. М. Верховинця - збірка дитячих ігор з піснями "Весняночка", в якій викладається методологія роботи з дітьми.

Незважаючи на Виняткову зайнятість, Василь Миколайович приділяє велику увагу викладацькій та громадській діяльності. У 1919-1920 рр. він лектор хорового співу на диригентських курсах при школі М. Лисенка; 1920-1932 рр. - керував кафедрою мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти, хоровою студією ім. Стеценка при Музичному товаристві ім. Леонтовича (Київ), 1927-1928 рр. - був керівником хору Харківського драматичного театру27. Верховинець інтенсивно працює з учнями Державної вищої драматичної школи, з слухачами Українського педагогічного інституту, викладає українські народні танці в Полтавській трудовій школі ім. І. П. Котляревського.

У 1927 р. за дорученням Українського Наркомату освіти В. М. Верховинець засновує в Харкові "Червону українську мандрівну капелу" ("Чумак"), яка широко популяризувала творчість радянських композиторів та великі хорові полотна світової класики. Одночасно є одним із організаторів і керівників Полтавської окружної капели, в якій працював на початку XX століття.

1930 року Харківський оперний театр здійснив постановку першого українського балетного спектаклю "Пан Каньовський" (муз. М. Вериківського та Ю. Ткаченка). В. М. Верховинець був запрошений балетмейстером В. Литвиненком як співпостановник цього спектаклю. У цьому ж році Василь Миколайович у Полтаві створює "Жінхоранс" - жіночий колектив театралізованого співу. Ансамбль подавав пісню, супроводжуючи її ритмічними рухами, що відтворюють певний образ, підказаний змістом твору. Це був новий оригінальний жанр театралізованої пісні, який базувався на традиції українських пісень-діалогів. ігрових пісень, танців28. Приїхавши до Києва, цей своєрідний ансамбль показав зовсім нову форму мистецтва - циклічний концерт. Між окремими піснями відомими артистами (В. Чистякова) читалися вірші-"зв'язки", які на пропозицію Верховинця написав М. Рильський.

П. П. Вірський писав: "Здобутки створеного ним вокально-хореографічного ансамблю "Жінхоранс" - це наша класика, це яскрава сторінка в історії української хореографії. Кращі традиції "Жінхорансу" свято шанують усі танцювальні колективи України, в .цих традиціях, зокрема, виховується і Державний заслужений ансамбль танцю Української РСР"29.

У 1933-1934 рр. на Одеській кіностудії Іван Петрович Кавалеридзе працював над картиною "Коліївщина", сюди було запрошено і Василя Миколайовича Верховинця, який керував хором, що знімався у цьому кінофільмі. Одночасно він також брав участь у зйомках фільму і як актор. За свідченням Кавалеридзе, Верховинець "...вніс в цю картину правдивий фольклорний матеріал: весільні пісні і народні танці"30.

У 1936 році Верховинець гастролював з ансамблем на Далекому Сході, де дав 60 концертів у частинах Особливої Червонопрапорної Далекосхідної Армії. Виступи "Жінхорансу" високо оцінювалися пресою. А командування спеціальним наказом по Армії нагородило митця грамотою 31.

Батьківщина високо оцінила заслуги Верховинця, і у березні 1936 року після декади української пісні і танцю в Москві він був нагороджений орденом "Знак Пошани"32.

Але не буває в житті все гаразд. Воно інколи повертається до нас темним боком у зовсім несподівані моменти. Вони наставали для Верховинця двічі: у 1927 і 1932 рр. Тоді його заарештовували у Полтаві по звинуваченню у приналежності до СВУ, але за відсутністю доказів він був звільнений. У 1937 році про нього знову згадали. 23 грудня військовий прокурор Київського військового округу Калошин затвердив постанову про арешт Верховинця, подану оперуповноваженим УДБ НКВС УРСР ХромимЗЗ. Верховинець звинувачувався у злочинах, передбачених статтями 54-8 і 54-11 як активний учасник контрреволюційної націоналістичної організації34.

Після нещадних багаточасових допитів Верховинець визнає себе винним і стверджує, що у 1919 р. в Полтаві брав безпосередню участь в організації повстанського виступу проти Радянської влади. Була розгорнута велика робота і навіть випущені свої грошіЗЗ. "Приблизно в 1932 р. вирішив використати автокефальну церкву з контрреволюційною метою, допомагав створювати на селах осередки контрреволюції, розгорнув масову агітацію та пропаганду. З 1926 р. діяльність проходила в контакті з "СВУ"36.
Зараз безпідставність і безглуздість цих звинувачень яскраво впадає в очі. Але тоді слідчі не зупинялися ні перед чим, щоб довести неіснуючу вину допитуваного. Внаслідок цих допитів Верховинець продовжує давати свідчення, які суперечать здоровому глузду: "У 1928 році примкнув до існуючої у Полтаві крупної націоналістичної організації і проводив до 1932 р. велику організаційну роботу"37.
Звинувачувальний висновок, який був затверджений 10.04.38 р" свідчив: "УДБ НКВС УРСР розкрито і ліквідовано антирадянську військово-націоналістичну організацію, яка мала на меті повалення Радянської влади на Україні і встановлення фашистського ладу. Одним з активних членів цієї організації є Верховинець-Костів Василь Микола-йович"38.

Наголошувалось на тому, що Верховинець займався активною боротьбою проти Радянської влади протягом 20 років її існування. Василя Миколайовича звинувачували у шпигунській діяльності на користь Польщі (1925 р.), у тому, що він нібито протягом 1928-1930 рр. відновив повстанську організацію у Полтаві і одночасно встановив зв'язок з активістами націоналістичної організації в Харкові. До цього всього додавалося те, що нібито Верховинець завербував у неіснуючі націоналістичні організації 9 чоловік. Найстрашніше те, що В. М. Верховинцю було пред'явлено звинувачення у проведенні підривної роботи на культурному фронті...39

Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР 10.04.38 р. в місті Києві заслухала справу Верховинця в закритому судовому засіданні без участі звинувачення і захисту і без виклику свідків. Вирок був лаконічним: "До розстрілу. Прохання Верховинця про помилування лишилось поза увагою...

Вирок приведений у виконання у Києві 11.04.38р. 41. До цього часу правда про митця замовчувалася. Його ім'я ніби розтало в тумані, короткі рядки у журналах свідчили "жив", "працював", "помер 11 квітня". Лише 7 липня 1957 р. Спілка композиторів України звернулася до військового прокурора КВО з проханням "розглянути справу репресованого музичного діяча Верховинця Василя Миколайовича на предмет реабілітації його як чесного радянського громадянина, який нічим не скомпрометував себе ні в творчій, ні в громадській діяльності"42.
Ухвала Верховного Суду 25 квітня 1958 р. свідчила: "Справу припинити за відсутністю складу злочину.

Верховинець Василь Миколайович повернув собі добре ім'я людини. Колишній же співробітник НКВС начальник 6 відділення 4 відділу НКВС УРСР Г. І. Коркунов, що проводив допити Верховинця, 24 липня 1940 року засуджений за необгрунтовані масові арешти невинних громадян, фальсифікацію кримінальних справ і застосування викривлених методів ведення слідства44.

Сьогодні ім'я Верховинця В. М. знайоме широкому колу як фахівців своєї справи, так і людям, далеким від мистецтва і етнографії. Меморіальна дошка з його ім'ям встановлена на будинку Полтавського педагогічного інституту, іменем Верховинця названо вулицю ум. Києві... Ім'я ж фальсифікатора кануло у небуття.


1. Рильський М. Чародій танцю // Вечірній Київ. - 1963. - 1 жовтня.
2. Архів СНБ України. - Спр. 47130-ФП. - Арк. 9 об.
3. Верховинець В. М. Короткий нарис життя і творчості // В. М. Вер
ховинець. Теорія українського народного^танцю. - К., 1968. - Вид. 4.-
Є. 141. '
4. Гам же.
5. Гам же.
6. Мар'яненко 1. О. Сцена, актори, ролі. - К., 1964. - С. 144-145.
7. Василько В. Микола Садовський та його театр. - К., 1962. - С. 48.
8. Гам же. - С. /86.
9. Верховинець В. Вказ праця. - С. 142.
10. Рильський М. Вказ праця.
11. Мар'яненко І.О. Вказ. праця. - С. 145.
12. Садовський М.К. Мої театральні згадки, 1881-1917 рр. ДВУ,
1930. - С. 90-91.
13. Мар'яненко І.О. Вказ. праця. - С. 145.
14. Верховинець В. Вказ. праця. - С. 142.
Ї5. Мар'яненко І.О. Вказ. праця. - С. 145.
16. Золочевський В.Н. Українська народна музика у творчості В. М. Вер
ховинця // Нар. творчість і етнографія. - К., 1960. - № 3. - С. 90.
17. Гам же. - С. 91.
18. Василько В. Вказ. праця. - С. 68.
19. Гам же. - С. 72.
20. Гам же. - С. 96.
21. Рильський М. Вказ. праця.
22. Верховинець В.М. Теорія українського народного танцю. - К., 1968.
- 4 вид. - С. 111.
23. Золочевський В.Н. Вказ. праця. - С.90.
24. Верховинець В.М. Вказ. праця. - С. 114.
25. Верховинець В.М. Вказ. праця. - С. 112-114.
26. Вронський В.І. Передмова до 3 вид. "Теорії українського народного
танцю." - К., 1962.
27. Верховинець В. Вказ. праця.
28. Золочевський В.Н. Вказ. праця. - С. 91.
29. Вірський П.П. Передмова до 4-го видання "Теорії українського танцю".
- К., 1969. - С. 12.
30. Архів СНБ України. - спр. 47130-ФП. - Арк. 150.
31. Золочевський В. Н. Вказ. праця. - С. 91.
32. Архів СНБ України. - Спр. 47130-ФП. - Арк. 26.
33. Там же. - Арк. 1.
34. Гам же. - Арк. 8
35. Там же. - Арк. 18
36. Гам же. - Арк. 19
37. Гам же. - Арк. 20
38. Гам же. - Арк. 83.
39. Гам же. - Арк. 88.
40. Гам же. - Арк. 92
41. Гам же. - Арк. 94
42. Гам же. - Арк. 95.
43. Гам же. - Арк. 161.
44. Гам же. - Арк. 158.

<< НАЗАД